Якщо вас хвилюють питання самотності у великому місті, проблеми недооціненості і покинутості, ви переймаєтесь розшаруванням свідомості і існуванням у ній паралельних світів – збірка новел Наталки Забрамської «Завжди» чекає на те, щоб опинитись у вашій сумці і бути прочитаною: дорогою зі служби чи навчання, у метро чи автобусі, у дощ чи сніг.
Під обкладинкою книжки видавництва «Фоліо» ховаються два твори одного з найвідоміших, найепатажніших, найзагадковіших письменників ХХ ст. Юкіо Місіми. Це один з перших його романів «Сповідь маски» і написана більш ніж 15 років потому п’єса «Жінка маркіза де Сада». І немає жодної різниці – молодший Місіма чи старший: він в будь якому разі вас шокуватиме.
«Я знаю, що в моїй розповіді немає того, що можна було б назвати «правдою життя». Але до цього, повірте, ми ще дійдемо. Хоча мені страшенно нудно, коли я чую це формулювання. Правда життя полягає в запахові смаженої цибулі, гречаної каші, вона пензлем маляра-єзуїта намальована на брехливих обличчях політиків, вона лежить у капелюсі вуличного акордеоніста, вона рипить і кашляє у вимерзлих водопровідних трубах, вона ховається під брюками жінок у вигляді заштопаних колготок… Я наїлася її досхочу! Мене нудить від одного спогаду про колготки».
«Борислав Пекич (1930-1992) – один із найвідоміших сербських письменників ХХ століття, автор багатьох романів, кілька з яких екранізовано, збірок оповідань, драм, есеїв, мемуарів, лауреат безлічі літературних премій» – пишеться на обкладинці книжки видавництва «Кальварія» «Новий Єрусалим: готична хроніка», автором якої є оцей самий визначний і відомий Борислав Пекич.
«У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело до його смерті». Отаким от епіграфом, цитатою з Кіплінга, зустрічає читача новий текст Любка Дереша «Трохи пітьми, або На краю світу». У коротенькій передмові автор застерігає – «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним». І, знаєте, з ним важко сперечатись.
У науковців (не наших, канадських) нова теорія: ніби нинішня молодь винятково егоїстична і самозакохана. Вони навіть придумали красиву назву – «покоління нарцисів». Кажуть, сучасні молоді люди свідомо притлумлюють в собі доброту, співчуття, бажання допомогти, вони прагнуть нікому не довіряти і вважають себе найбільшою цінністю цього світу. 
Що й казати – Стівен Кінг, безумовно, знакова фігура – культовий письменник, ледве не кожна книжка якого ставала подією. Його ім’я стало синонімом жахливого і напруженого сюжету. За його творами знято фільми, що вже встигли стати класикою кінематографу. Для багатьох він вже й сам став класиком свого жанру – королем жахів.
